Передслово

Вітер історії доносить до нас із сивої давнини дух пра-пращурів, які зводили над Сулою одне з найстаріших в Україні міст - Лубни. Засноване воно 988 року, як свідчить літопис, київським князем Володимиром Святославичем: "И рече Владимер: се не добро, еже мало городов около Киева. И нача ставити города по Десне, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне..." Історія не зберегла імен перших будівників. Здається, найдавніші свідчення зафіксовано лише у зв’язку з будівництвом заснованого 1619 року Раїною Вишневецькою (Могилянкою) православного Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря. Назвемо відомості про них із Біографічного словника "Мистецтво України" (1997 р.). Баптіст Йоганн, німецький архітектор 17 ст. За його проектами збудовано Троїцький собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові та Преображенський собор Мгарського монастиря(1684-92). Пирятинський Афанасій - український будівничий 2-ї пол. 17 ст. Після смерті Й.Баптіста закінчив будівництво мурів і склепіння Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря. Стіни собору прикрасив багатим ліпним орнаментом. А ще відоме прізвище підмайстра Мартина Томашевського. Цікаві факти про деякі лубенські будови 17 ст. наводить К.П.Бочкарьов у своїй книзі, виданій Лубенським музеєм К.М.Скаржинської(1900р.)"Очерки лубенской старины". Замок Вишневецьких (володарів Посулля) прикрашала "вся европейская роскошь того времени... Внутренняя обстановка дворца принадлежала работе лучших мастеров... Недалеко от замка находился парк и обширные фруктовые сады монастыря (католицького - Б.В.) Бернардинов... " У передмісті шляхта побудувала "экономические фольварки с водяными мельницами и слободы, принадлежащие городским цехам. Проводились дороги, устраивались мосты через реки" (тоді багатоводними були нині мало ким знані навіть за назвами річки "Ольшанка, Каменный поток, Булатец, Ставки, Репьяховатая, Рыбки", а також Луб’янка, в яку впадали Боцюнівка та Богиничів став). Із початком 19 ст. забудова міста відбувалася стихійно, бо різні можновладці захоплювали землі, де їм це вдавалось. К.П.Бочкарьов описує, наприклад, як у 1812 р. адмірал Пустошкін захопив під садибу "с одной стороны, часть городского Вала, который раскопал, а с другой - мостовую Главно-трактовую улицу". Міська дума звернулася зі скаргою в "Малороссийское Полтавское Губернское Присутствие", яке ухвалило, що "думе вмешиваться в посторонность нет надобности..." Здається, організована забудова Лубен почалася після "распланирования города по Высочайше утвержденному в 1883 году плану". Але треба сказати, що чимало солідних будов давнішого часу лишилося неописаними й тим більше - не сфотографованими на початок 20 ст., оскільки від них залишилися тільки окремі сліди. Так, К.П.Бочкарьов писав, що в саду Цуппінгера зберігся високий фундамент від якоїсь великої будівлі, "при раскопке обнаруживающий прочную кирпичную кладку, с трудом поддающуюся лому; кирпич... размером вдвое больший ныне существующих форм". На садибі Охрицького, що займала обидва береги річки Луб'янки, "вся местность изрыта обвалившимися подвалами". А на садибі Реви "среди древних фундаментов сохранились развалины какой-то каменной постройки с массивными железными дверями и решетками в отверстиях полуторааршинной (понад 1,5 метра - Б.В.) толщины стен..." І все ж, на початок 20 ст. в Лубнах збереглося чимало старовинних будівель, а також з’явилися нові - адміністративні, навчальні, культові, виробничі, побутові. Й на наше щастя, багато чого виявилося зафіксованим першими місцевими фотографами й навіть тоді ж опубліковано - переважно у вигляді поштових листівок, які друкувалися в Москві. На частині знімків зазначено прізвища авторів: "О.Колодный", "Н.Ходорковский", "М.Медведовский", "М.Португалов". Згадаймо їх добрим словом!

 

Це про таких, як і вони, ще в другій половині 19 ст. писав відомий російський книговидавець Флорентій Павленков: "Некоторые, указывая на непомерное размножение фотографов, с сожалением (совершенно напрасным) замечают, что эти "сорные травы" заглушают истинное искусство и что фотография, "это создание машины", теснит живопись, отнимая у ее адептов средства к существованию. Какая клевета! Фотографы не заглушают искусство, но освежают его, изгоняют из его области тех паразитов художества, которые часто компрометировали и компрометируют изящное в глазах публики". Перед нами постає гарне, привабливе місто, яке в 1802 р. мало не було затверджене губернським центром (на перешкоді стала лише слава Полтавської битви). Воно й раніше в багатьох викликало захоплення. Так, наша славетна землячка Анна Полторацька (за чоловіком - Керн), подруга О.С. Пушкіна, писала: "У бабушки и у дедушки я прожила с родителями до трех лет, и потом мы поехали в Лубны, где отец мой строил второй дом на чрезвычайно живописном месте, на окраине горы над Сулою, среди липовых, дубовых и березовых рощ, красиво сбегавших по террасам и холмам к реке... За рекою раскидывался обширный вид верст на 25. Этим видом любовался князь Алексей БорисовичКуракин(генерал-губер-натор Малоросії - Б.В.), говоривший, что не видал ничего лучшего в Швейцарии" (початок 19 ст.). У 1852 р. в Лубнах проїздом у Крим зупинявся імператор Микола Павлович. "Высокий путешественник остался доволен благоустройством города, любовался живописной панорамой засульской дали, открывавшейся из окон отведенного ему помещения в доме Полторацкого, и выразил желание иметь виды Лубен". Автор "Очерков лубенской старины" висловив припущення, що саме цей випадок викликав в українського історика, етнографа та письменника М.А. Маркевича думку видати альбом "Живописных видов Малороссии", у якому передбачалося вмістити й 5 видів Лубен (видання так і не було здійснено). Ось кілька штрихів із нарисів письменника Євгена Гребінки. "Вероятно, всякому образованному человеку известно, что Лубны - уездный город Полтавской губернии, что они стоят на реке Суле, воспетой в "Песни о полку Игоря" и что в Лубнах находится казенная аптека... Кроме этого, Лубны могут похвалиться своим местоположением, своими поэтическими преданиями и ярмаркою, бывающею 6-го августа, в день преображения... Многие приезжие из столицы вменяют себе в непременную обязанность смотреть в провинции на все с другой стороны и особливо, если дело идет о театре; тотчас начинается сравнение: и сцена, дескать, Большого театра обширнее... сравнивать театр в Лубнах с петербургским вовсе не остроумно... На третий день оставаться на ярмарке скучно. Я сел в коляску. Прощайте, Лубны! Благодарю вас за несколько минут веселья, за несколько светлых живых ощущений, за ваше радушие, за вашу красоту и красоту ваших обитательниц!.." (1840 р.). Нам добре відомі імена двох визначних архітекторів, причетних до забудови Лубен у 20 ст. На щастя, їхні споруди, хоч і не у цілком первозданному вигляді (в 1943 р. були спалені німецько-фашистськими загарбниками) збереглися до наших днів і тепер є пам'ятками архітектури. Коротко про цих митців. Бекетов Олексій Миколайович (1862-1941), український архітектор і педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР, професор Харківського будівельного інституту. Автор багатьох визначних споруд у Харкові, Симферополі, Катеринославі, Сталіно (тепер Донецьк) - навчальних, банківських закладів, судових установ (у т.ч. окружний суд у Лубнах - тепер адміністративний будинок № 19 на пл. Кузіна). У 1907 р. звів будинок жіночого єпархіального училища в Лубнах, спроектований під впливом українського романтизму (тепер СШ № 10). Дяченко Дмитро Михайлович (1887-1942), один із засновників українського архітектурного стилю, ректор Київського архітектурного інституту, професор Української сільськогосподарської академії та Київського художнього інституту, в 1937 р. - у Москві. Репресований у 1941 р. Автор комплексу Української сільськогосподарської академії, корпусів інститутів у Києві - агрохімії, землеробського, ветеринарного, у Ташкенті - сільськогосподарського. У Лубнах його споруди - будинок Климова (зять К.М.Скаржинської) у с.Круглику (1913), земської лікарні (1915), про яку в енциклопедичному довіднику "Полтавщина" (1992) зокрема сказано: "Архітектурне вирішення будинку було вражаючим. Оригінальне поєднання народностильових, модерних і необароккових тенденцій дозволило створити своєрідний архітектурний витвір, позначений глибинним проникненням в сутність національної традиції українського зодчества і переосмисленням здобутків тогочасної новітньої архітектури". У 1998р. пам'ятку архітектури реставровано за проектом І.Козакової, в ній розмістилася дитяча поліклініка.

   

Мiж iншим, Д.М.Дяченко в 1917 р. був редактором газети "Вісник Лубенського громадського комітету" - місцевого органу влади Тимчасового уряду. Треба сказати, що новим кроком (і стилем) у забудові Лубен стали 30-ті роки (до речі, серед навчальних закладів тут діяв і будівельний технікум). Після фашистської руїни лиш дещо вдалося відбудувати: колишній Держбанк та двоповерховий дитячий садок (тепер госпіталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни по вул.Леніна та житловий будинок по вул. Наливайка), три двоповерхові житлові будинки на розі вулиць Радянської та Комунарівської. Окрема сторінка - повоєнний період аж до наших днів. Але в пропонованому фотоальбомі "Пам'ять нашого міста" ми свідомо обмежуємось фотографіями найбільш давнього часу, що завершується дожовтневим періодом. Понад 40 оригіналів та більше 30 фотокопій із колекції автора, поповненої полтавцем В.І. Черкасом та лубенцем Е.Ф. Чемерським, зберігаються у фонді 62 Лубенського міського державного архіву. Фотолистівок існувало більше, ніж удалося їх тут зібрати. Так, колекціонер із Підмосков'я М.Забочень має також знімки "Земская управа", "Банная улица". На жаль, він не згодився поділитися дечим із лубенцями,навідміну від лубенського колекціонера Б.А.Буркацького... Нехай ці зображення зроблять лубенців - більшими патріотами, гостей - прихильниками, а сучасних та майбутніх зодчих та й узагалі кожного громадянина - дбайливішими охоронцями всього, що тільки можливо зберегти зі спадщини, з історичного середовища рідних Лубен. Це - пам'ять нашого міста!

 

Борис Ванцак, заслужений журналіст України.

 Попередня сторінка  Вверх  Наступна сторінка